«Коли ж тобі скажуть: «Куди нам йти?», то скажи їм: Так говорить Господь: Хто приречений на смерть, іди на смерть; і хто під меч, під меч; і хто на голод, – на голод; і хто в полон, – у полон.»
Єремія 15:2
Все, що є, починає своє життя завдяки слову. Слово – відправна точка на шляху нескінченних перетворень. Слово – зерно. І не знає ніхто, якими будуть його «сходи». Добро і зло, любов і ненависть – породжуються словом. Слово матеріальне. Але субстанція слова настільки тонка, що її неможливо відчути. Чутка, мова, пам'ять лише передають почуті слова. Папір, радіо, телебачення тільки відображають, мов дзеркало, сказане. Сутність слова глибша. Часто сенс слів зовсім інший, ніж їх звучання. І не кожен може осягнути його. Слово – суть світу. Тому найглибше, найтаємніше Євангеліє від Івана починається зі слів «Спочатку було Слово і Слово було в Бога». Слово божественне за своєю природою. Зі слова починається буття.
Міру кожного слова визначає життя. Життя приносить мудрість. Життя саме є мудрістю. Життя – диво, незбагненне явище, різноманіття проявів якого неможливо охопити і зрозуміти. Для цього й потрібна мудрість – тягар, який непросто нести. І не кожен може витримати тягар відповідальності, який накладає слово на людину. Інші слова, сказані необачно, людина не може спокутувати всім своїм життям. Кожне слово мудрої людини – коштовність, дар майбутнім поколінням. Великий гріх обернути найцінніший дар минулого на зло майбутньому.
***
У двір в'їхала підвода. П'ятеро чоловіків: двоє в майже нових формених шкірянках, ще троє в цивільному, дещо потертому одязі, зістрибнувши на землю, озирнулися. Добротний сільський будинок стояв на височини. Впритул до будинку, навколо просторого двору, наче стіни фортеці, розмістились господарські будівлі. Двері кешти та літньої кухні були підперті палицями, це означало, що господарів немає вдома. Стайня та корівник були порожні. У свинарнику хрюкали свині. Подвір'ям прогулювалися кури. З довгого пташника, що прилаштувавсяпоруч, вийшла квочка, навколо якої метушився десяток двотижневих курчат. Всі споруди радували око своєю свіжою білизною. Двір з ранку був підметений – господар любив порядок та чистоту.
Старший групи по-господарськи оглянув обійстя. На ланцюзі «розривався» пес. Лай переходив у вереск – нашийник врізався в горло.
– Починайте! – коротко кинув коротко помічникам. Сів на край підводи, закурив.
Він отримував задоволення, перебуваючи під час роботи своїх підопічних. Для роботи у міліції людей підбирав особисто. Походження має бути чисте – з бідноти, бажано, особи, які побували в царських застінках, але виправилися. Працювати вони повинні з самовіддачею, так що потім ні в кого не виникало жодних питань.
Ударом ноги заступник відчинив двері сараю.
– Давай, хлопці. Поїхали.
Потім перевалку підійшов до хліва.
– Та тут однієї підводи обмаль буде. Потрібно ще пару підігнати. Бач, розжиріли. Кулачье.
– Треба буде, ще підженемо. Хоч п'ять. Тільки до чого паритися. У нього ж конфіскуємо. Скотину теж оприбуткувати належним чином треба! – вдоволено засміявся начальник. Він стрибнув із підводи і зробив кілька кроків у бік будинку.
– Та закрий ти впасти цій псині! – Нервово кинув він заму.
***
Чистим джерелом духовності кожної людини є любов до свого краю, свого народу. Історія народу сплітається із тисяч доль людей, які мають спільне етнічне походження, спільну історію. Нація та народ – це поняття, які часто належать не до певної держави у певному історичному часі. Головне, що дає можливість тій чи іншій спільності людей назвати себе народом – це, крім єдиних для представників спільноти, – спільності мови, культури, віросповідання, території проживання, держави, антропологічного типу та інших особливостей, – глибинне усвідомлення її членами своєї єдності, відповідальності та причетності до збереження та передачі майбутнім поколінням саме своєї історичної та культурної спадщини.
Сутність людини як частини суспільства складається із двох складових. Перша – кровно-родинний зв'язок: "людина" – "сім'я" – "рід". А над родами – "нація", що переростає в "народ". Друга – соціальний зв'язок: "людина" – "громада" – "плем'я" – "держава" – "народ". Отже, нація – спільність людей, які усвідомлюють свою кровну спорідненість, народ – спільність людей, які усвідомлюють свою державну єдність. Як дерево гине без коріння, так і людина не може жити без своєї історії. Без своєї історії це буде вже інша людина. Без конкретної людини, це буде інша історія.
***
Іван разом із дружиною та синами складав сіно на задньому дворі. Ранок був чудовий. Тиша. Петро та Ваня гралися біля скирти. Дружина стояла нагорі, а він перекидав їй сухе сіно. Робота сперечалася. Іван отримував задоволення від роботи. Виріс у великій дружній родині, він змалку не звик сидіти без діла. І тепер, шість років тому, відокремившись від батьківського господарства, вже впевнено «стояв на ногах». Сусіди з заздрістю поглядали на його велику хату, просторий двір, наповнений худобою, і доглянутий яблуневий сад. Олена теж була під стать господареві: швидко і спритно впоравшись із жіночою роботою, вона завжди поспішала на допомогу чоловікові.
– Що за напасть. Пес розривається. Сходжу. Що там сталося? Знову бродячі пси надвір забрели... — Змахнувши долонею з вил сухі травинки, Іван обернувся до обійстя. – Гляну, що там.
Олена стояла нагорі стога, розчервоніла і спітніла від роботи. Змахнула краплі поту з чола. Очі сяяли від щастя. Хустка лежала осторонь, чорне волосся, зібране в косу і завите на потилиці, розтріпалося. Уся постать випромінювала внутрішню енергію. Низ спідниці заправлений за пояс. Стрункі міцні ноги. Темні від засмаги руки.
Іван з любов'ю глянув на дружину. Ванюша підповз до батька. Іван нахилився і лагідно погладив по голівці.
– Я зараз, – і він весело попрямував до двору, не знаючи, навіщо тримав у руці вила. Навіть не помітив, як узяв їх із собою.
Увійшовши на подвір'я, від несподіванки зупинився. Здивувався. Мовчки дивився на те, що відбувалося. У центрі двору стояла підвода. Троє один за одним виносили з сараю мішки із зерном і вантажили на підводу. Четвертий, відчинивши льох, заглядав усередину. П'ятий міліціонер із цигаркою в роті прогулювався двором, помахуючи револьвером.
***
Тече Синюха. Несе свої води до Буга. Сотні років, тисячоліття відміряючи своєю течією. Синя, бо джерела мінералами насичені. Цілюща вода у Синій річці. Чудова природа. Не краще за місця на Землі. Немає багатших річок та озер. Немає щедріших, родючих полів. Земля, що дає життя. Житниця. Казково багатий край, який дарує свої багатства людям. Тут, цих берегах, вершилася історія. Тут пролягав кордон між степом та лісостепом. Тут у битвах між пахарями-орачами та скотарями-кочівниками зароджувалася державність. В усьому світі відомі войовничі скіфи, які жили на цих просторах. Але дивовижний факт, – ця територія стала не просто вотчиною якогось войовничого народу, а колискою всієї сучасної європейської цивілізації.
Біля Синьої річки у 50-х роках 18 століття оселилася група болгар, які прибули на землі Новосербії з Балкан. На околицях своїх володінь у Північному Причорномор'ї російські імператори створювали нові військово-адміністративні одиниці. Історик Микола Державін у своїй книзі «Болгарські колонії в Росії» писав: «Перші достовірні відомості про поселення болгар у Новоросійському краї датуються серединою XVIII ст. потім у селищах сербського гусарського полку по річці Синюха (нині селище Вільшанка)». Поблизу селища переселенці збудували невелике земляне укріплення – шанц. Брали участь у війні з Османською імперією у 1768-1774 роках. В 1774 році з-за Дунаю разом з російською армією прибули на Сині води ще 400 сімей хліборобів-болгар. Оселилися спочатку у Аджамці та Диківці, а потім перебрались до Вільшанки. Освоювали степ: будували будинки, висаджували сади, засівали поля.
Через півтори сотні років населення болгарських сіл та хуторів Вільшанщини зросло більш ніж у двадцять разів. Вільшанка була центром 12-го округу військових поселень. Ніколи не були вони в рабській залежності від поміщиків, не терпіли панського свавілля. Імператорські особи Єлизавета, Катерина ІІ, Олександр І відвідували працьовитих підданих. Полководці Румянцев Задунайський, Суворов і Кутузов були високої думки про риси, властиві болгарським воїнам, – сміливості, рішучості, ґрунтовності…
Тече Синюха. Несе свої води до Бугу. Тут біля цих перлинних берегів Синюхи, Ташлика, Інгулу, Ворскли і Самари розігралася грандіозна драма – знищення українського народу, що стояв біля витоків світової цивілізації.
***
– Ну, дістала, – керівник групи прицілився і вистрілив. Куля потрапила собаці в голову. Частина черепа відкололася. Бризнула кров. Розмазуючи мізки та кров по землі, пес проповз близько метра до будки і завмер.
Іван, приголомшений нахабством непроханих гостей, пішов на начальника.
– Та ти… Як же так… Ти що…
– Стояти! Я наказую стояти! Вб'ю! Стояти!
Кинувши мішки, двоє підручних мчали до начальника. Заступник повільно задкував до льоху. Його обличчя, що тільки-но зображало послужливість і відданість, перекосилося від страху.
Ще один постріл. Схибив. Куля трохи зачепила Іванове плече. На сорочці виступила кров. Револьвер у руках головного міліціонера району тремтів.
– Ні з місця!
На Івана накинулися з обох боків. Різким рухом корпусу в одну, потім в інший бік він відкинув нападників і штовхнув головного в живіт ногою. Піднявши вила над головою, на мить завмер. Цієї секунди вистачило третьому підручному. Удар по голові. Ще один удар. Іван упав обличчям униз. Вила встромилися в землю.
Начальник підвівся. Івана, що впав, почали бити ногами. Підбіг і заступник. Відводили душу.
Бити – справа у міліції звична. Найкращий метод впливу. Головна особливість у тому, що бити треба довго, але так, щоб не забити до смерті, щоб „підозрюваний” міг підписати документи. За одного битого двох небитих дають. На „дозрілого клієнта” списати можна все. І всі будуть задоволені. План щодо розкритих змов і затриманих злодіїв, і виявлених „ворогів народу” буде виконано. Причому важливо, щоб показник зростав постійно. „Була б людина, а стаття знайдеться!” – за начальником повторювали його помічники.
Іван сперся на руки, намагаючись підвестися. Кров текла по обличчю. Крізь криваву пелену він побачив біля рогу сараю дружину. Ванюша на руках. Олена притиснула його голівку до грудей, щоб малюк не бачив того, що відбувається у дворі. Петро дивиться, не моргаючи.
– Іди! Біжи! – Іванові здається, що він кричить. Але з ковтки виривається лише хрип.
Але Олена розуміє. Вона повинна. Тільки сил іти нема. Ноги підкошуються. У горлі суха грудка: «Адже ніхто не допоможе. Ніхто не піде проти влади».
– Допоможіть. Допоможіть…
Сусідка підхопила під руки і потягла до сараю. Діти боялися навіть плакати.
За кілька годин підводи, наповнені добром, рушили у бік відділу міліції. На одній із підвод лежав з'язаний скривавлений Іван.
З довідки-характеристики сільської ради від 12 вересня 1937 р.: «Іван Костянтинович, кулак, розкулачений у 1932 р., під час розкуркулювання чинив опір органам влади, за що був засуджений Вільшанським Народним судом до 5 років позбавлення волі».
***
Факти – лише фрагменти тих дій, які московська верхівка робила за часів тоталітарного радянського режиму. Зло можна пробачити, мабуть, навіть треба. Не нагромаджувати, не виношувати його в собі... Але не можна забувати. Забути означає дозволити злу з'явитися в майбутньому. Чи не розпізнати, не зрозуміти. Життя щоразу підтверджує істину: народ, який не знає свого минулого, не вартий майбутнього. Історія – це спадок, який ми передаємо з покоління до покоління. Історія – це погляд із минулого – у майбутнє. Справедливість має бути відновлена. Судовий розгляд злочинів, скоєних комуністичним урядом, має поставити крапку в геноциді проти народу. Кожне злодіяння має бути розслідуване та покаране. Злочини проти людства не мають терміну давності. Усіх, хто брав у участь у злочинах: стукачі, донощики, зрадники, слідчі, учасники «трійок», кати-виконавці неправедних вироків, мають бути засуджені. Засуджені персонально та публічно. Нехай навіть посмертно. Свою міру покарання мають отримати й ідеологи страшних репресій – політичні та державні діячі, які стояли на чолі комуністичної партії та держави. Комуністична партія має бути заборонена так само, як і націонал-соціалістична, – саме їхні лідери розв'язали 1939 року війну проти всього людства. Кожному має бути віддано «згідно з ділами його» (Вiд Матвiя 16:27).
