Над Славутичем славетним

Над Славутичем славетним височать могили —

Тут володарі слов’янські об’єднали сили.

І гриміло гучно «Слава!» понад Чорним морем:

То на битву з ворогами йшли князі та вої.

А коли на град престольний сунули погани,

Перед зайдами стіною русини ставали.

Не корились ані шляхті, ні заморським татям:

Було досить в міцних грудях мужності й завзяття.

І Дніпро у Чорне море ніс червоні води:

То лилася кров рікою лицарів свободи,

То за віру православну йшли на смерть краяни,

Щоби славу Україні кобзарі співали.

Слався, славна Україно! Русь Святая, слався!

Слався стольний граде Київ!  Слався! Слався! Слався!

1992

Кобзарева дума

То не вітер зі степу

Віє-повіває,

На Славутич

З порогами б’ється,

То сліпий кобзар

Струни кобзи торкає,

То кобзарева дума

Над Україною в’ється:

«Хмельниченки-дорошенки,

Наче ті татари.

Плюндрували Україну,

Трупами всівали,

Воєводам на догоду

Руйнували храми,

Катували рідну землю.

Отакі гетьмани!

А старшина —

Перевертні,

турки-яничари

Перед царем плазували, —

Подачок прохали,

На свій народ

Надягли кайдани

І мали платню,

Добру платню

За зраду свою.

А голота... Ех, голота!

Нащо ради чорні

По гаях скликала?

Нащо гетьманські клейноди

Байстрюкам вручала?

З сіромою Низовою

Волю пропивала,

А натомість брала

Московську «правду».

Та хіба,

Хіба то правда в москаля?

Немає правди у Москві!

Там зрадники,

Панів московських кріпаки.

Там, щоб догодити царю

На перехрестях

Виголошують хулу

На Україну — Русь Святу.

Кричать вони, що не було у нас

Ні церкви, ні держави...

Що з це за час?

Ми мовчимо,

Глузують з нас погани.

Ми мовчимо,

Хоч стольний Київ-город

Славніший за Москву

У сотні раз.

І славу починає

Не з крадіжки,

Не з розбійничої доріжки,

Яку у Київ

Суздальські князі

До Божої Софії провели.

Спрадавна Київ

У величі стояв!

Про славу Києва

Кобзар Боян співав.

Про Київ Ігор

Розповів у «Слові..»,

Бо відав: ми –

Нащадки ратників-краян,

Що з давнини

Селились в Придніпров’ї.

Біля Славутича

Стоїть величний град.

Він бачив Кия,

Щека і Хорива,

Він бачив, як убив

Аскольда й Діра

Підступний Ольг Варяг.

Але варязький стяг

Над Україною

Недовго майорів.

Загинув Ольг,

Старий загинув Ігор,

Бо ласим був він

До грошей,

Болгарка Ольга правила

Державою слов’ян.

Вона заповідала нам

Ніколи не коритись ворогам.

Перед чужинцями

Діди не гнули спин,

А ми не можемо

Піднятися з колін.

Перетворились козаки

На кріпаків!

Рабами стали

Нащадки

Святославової слави!»

***

...І слухає степ,

І кручі, й могили,

Ковил та чебрець,

Полин, очерет,

І кам’яні баби,

І кам’яні брили,

Й прочанин здалека —

Старенький чернець.

І слухає небо,

І місяць, і зорі,

І слухає сонце,

Й світи неозорі.

Все мовби принишкло,

Вслухаючись в звуки,

Що з кобзи викрешують

Дідові руки,

Що з серця

Він пригорщею в поля

Кидає й кида,

Хоч знає: жнива

Він уже не побачить.

Та річ хіба в цім?

Він бачить: вдова

З дитиною плаче,

Він бачить:

Знущаються над слабим.

Він бачить часи

Лихоліть і війни,

Розкуті народи

І вільні степи.

1991